Володимир Литвинов

(м. Київ)

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА ТА ПАНЄВРОПЕЙСЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО

Анотація. У розвідці розглянуте питання про історію та особливості розвитку панєвропейського Просвітництва і внесок у нього Григорія Сковороди.

Ключові слова: Просвітництво, філософія, ідеологія, панєвропейський розвиток, Г. Сковорода.  

Аннотация. В статье рассматривается вопрос о истории и особеннотях развития паневропейского Просветительства и вклад в него Григория Сковороды.

Ключевые слова: Просветительство, философия, идеология, паневропейское развитие, Г. Сковорода.

Під терміном «Просвітництво» (фр. siècle des lumières, нім. Aufklärung, англ. The Enlightenment, рос. Просветительство, пол. Oświecenie) сьогодні розуміємо  культурну течію, а відтак і період в історії Європи ХVІІ – ХVІІІ ст., означуваний часом як  Епоха Розуму. У ширшому розумінні: епоха в історії європейської культури між бароко і романтизмом. Важлива ознака Просвітництва – це секуляризація європейських держав, а також спроба сформулювати права людини. Будучи закономірним щаблем у культурному розвитку будь-якої держави, що вступає на шлях капіталістичних відносин, Просвітництво, незалежно від національних особливостей його прояву в тій або іншій країні, вирізняється низкою спільних рис, серед яких: демократизм, пов’язаний з необхідністю прилучення до культури й знання широких верств суспільства; раціоналізм, що означає віру в безмежні можливості людського розуму; історичний оптимізм, віра в прогрес науки й суспільства, у наявність єдиної мети історичного розвитку. Просвітництво – це такий філософсько-політичний плин, який бачив єдино можливий засіб поліпшення життя суспільства в поширенні освіти й пропаганді знань та випливаючих з цього поступових змінах, реформах усіх сторін соціально-економічного й державно-правового ладу. Плин цей можливий не будь-коли і не за будь-яких соціальних умов, а лише за певних історичних обставин, саме тоді, коли продуктивні сили суспільства вимагають рішучого технічного прогресу, заснованого на висновках науки, у першу чергу фізики й природознавства [7].

У добу Просвітництва відбуваються такі індивідуальні й суспільні духовні емансипаційні процеси, коли втрачається довіра до авторитетів, що ґрунтується на критичному способі мислення і ставиться вимога «дослухатися лише до власного розуму». Просвічена людина більше не повинна діяти за завданням влади чи вимог моди й духу часу, але мусіла тепер сама дбати про своє життя і думки. Інтелектуальний і філософський рух цієї доби дуже вплинув на зміни, що відбулися в етиці й соціальному житті Європи й Північної Америки, закликаючи до політичної централізації, перетворення феодальних держав у національні й розширення прав їхніх громадян. Крім того, він похитнув авторитет аристократії і вплив державної церкви в соціальному й політичному житті, розглядаючи їх як сили реакційні, репресивні і засновані на забобонах. Вже історична й філософська наука ХІХ ст. стала характеризувати Просвітництво як добу безмежної віри в людський розум («століття розуму», «століття філософів»), у можливість перебудувати суспільство на розумних засадах, як еру катастрофи теологічного догматизму, торжества науки над середньовічною схоластикою й церковним обскурантизмом. У багатьох країнах Західної Європи (де Просвітництво поширилося в ХVІІІ ст., а почасти, наприклад в Англії, і в ХVІІ ст.) рух цей був настільки широким і впливовим, що вже в його сучасників виникло уявлення про «похмуре середньовіччя», якому на зміну прийшла доба Просвітництва, ідеологія якого знаходила вираз у розмаї художніх напрямків літератури, образотворчого мистецтва: просвітницькому класицизмі, реалізмі, сентименталізмі. Усі ці художні напрямки несли просвітницьке ідейне навантаження. Для них було характерним утвердження якоїсь норми й заперечення всього, що її порушує або спотворює. Просвітницький реалізм виходив з норми, установлюваної лише  розумом [22; с. 5].

Спроби визначення основного змісту терміну Просвітництво робилися уже в XVIII ст., зокрема, Вольтером (Франсуа-Марі Аруе), Гердером (Йоган Готфрід). Але остаточно він утвердився після статті Імануїла Канта «Що таке Просвітництво?» (Beant-wortung der Frage: was ist Aufklärung?), де зазначалося, що Просвітництво не є заміною одних догматичних ідей іншими догматичними ж ідеями, а самостійне мислення: «Просвітництво – це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона перебуває зі власної провини. Неповноліття є нездатністю користуватися своїм розумом без вказівок з боку когось іншого. Неповноліття зі власної вини – це таке, причина якого полягає не в ґанджі розуму, а в недоліку рішучості й мужності користуватися ним без керування з боку когось іншого. Sapere aude! – май мужність користуватися власним розумом! – такий девіз Просвітництва... Лінощі і боягузливість є причиною того, що більша частина людей, яких природа вже давно звільнила від чужого опікування, все-таки охоче залишаються на все життя неповнолітніми; з цих же причин інші легко привласнюють собі право бути їхніми опікунами» [32; с. 481-494].

Одним із засобів утвердження ідеалів Просвітництва їхні прихильники вважали розвиток історичної науки («школи моралі й політики»). При цьому просвітницький погляд на історію характеризувався наступними властивостями: відмова від теологічного способу витлумачення історичного процесу, різко негативне ставлення до Середньовіччя, ідеалізація Античності, історичний оптимізм та віра в прогрес, визнання буття єдиних історичних закономірностей розвитку всього суспільства. Для діячів Просвітництва зброєю боротьби з феодальним світоглядом була й історія, яку вони розглядали як «школу моралі й політики». Серед поглядів на історію найбільш характерним було позбавлення теології права тлумачити історичний процес та різко негативне ставлення до середніх віків, які вони оголошували добою неуцтва, фанатизму, релігійних забобонів, тиранії. Натомість виявлялося надмірне схиляння перед античністю, в якій просвітники шукали потвердження своїх ідеалів. Визначальною рисою мислителів цього часу були історичний оптимізм, віра в прогрес, що розглядався як поступальний розвиток культури, торгівлі, промисловості, техніки. Всесвітньо-історичний підхід та уява про людство як єдине ціле, вважалися закономірним характером вселенського історичного розвитку, який підлягає певним «природним законам» [7; с. 26].

Західноєвропейське Просвітництво багатьма нитками було пов’язане з Відродженням. Це визнавали й підкреслювали самі просвітники. Вони успадкували від діячів Ренесансу гуманістичні ідеали, схиляння перед античністю, історичний оптимізм, вільнодумство. Як перші, так і другі робили переоцінку колишніх цінностей, ставили під сумнів старі феодальні та церковні догми, традиції й авторитети. Однак, ідеологія Просвітництва виникла на зрілішій стадії формування капіталістичного ладу й антифеодальної боротьби. Тому просвітницька критика феодалізму була гострішою й глибшою за ренесансну, торкалася всієї структури суспільства й держави. Просвітництво є природним продовженням гуманізму XIV – XV ст. як чисто світського культурного напрямку. Але доба Просвітництва відокремлена від доби гуманізму добою релігійної реформації і католицької реакції, коли в житті Західної Європи знову взяли гору теологічні і церковні засади. Просвітництво є продовженням також традицій передового протестантизму і раціоналістичного сектантства XVI і XVII ст., від яких воно успадкувало ідеї політичної свободи й свободи совісті. Перехід від ідей реформаційної доби до ідей доби Просвітництва найбільш показовим спостерігається в Англії кінця XVII і початку XVIII століть, коли набрав поширення деїзм, що його проповідували просвітники XVIII ст. Як на родоначальника просвітницької літератури XVIII ст. можна дивитися, зокрема, на Дж. Лока. Подібно до гуманізму й протестантизму, Просвітництво в різних країнах мало місцевий і національний характер [26; с. 33].

Важливою складовою просвітницької ідеології стала розробка суспільно-політичних теорій, зорієнтованих на розбудову раціонально організованого суспільства. В основу просвітницьких суспільно-політичних теорій було покладено поняття незмінної людської природи, зміст якого включав ідею про рівність людей від природи, а також про існування низки невідчужуваних прав і свобод людини й громадянина. Ці теорії, зокрема теорія природного права, що виходила з уявлення про природжену рівність людей, ідеологічно обґрунтовували вимоги демократичних свобод. Проти феодально-абсолютистської держави була спрямована і теорія суспільного договору, згідно з якою держава являла собою не божественне походження, а інститут, що виник шляхом укладання договору між людьми; ця теорія надавала право народові позбавити влади монарха, який порушує умови договору та погано охороняє природні права громадян [4; с. 169].

Прагнення просвітників підкорити ідеальним, розумним принципам і суспільний лад, державні установи (яким належало, на їхню думку, піклуватися про «загальне добро»), і життя людей було пов’язане з культом розуму. Феодальний лад і його інститути розцінювалися як «неприродні», «нерозумні». Тому деякі просвітники покладали надії на «просвіченого монарха», розраховуючи, що абсолютизм надалі проведе необхідні буржуазні реформи. Так виникла ідея просвіченого абсолютизму. Однак, та частина просвітників, котра у більшій мірі відстоювала інтереси народу, йшла значно далі, відстоюючи ідеї народного суверенітету й демократичної республіки. Релігійним догмам про божественне походження монархічної влади й всіх феодальних запроваджень вони протиставили раціоналістичні теорії суспільства й держави, моралі й навіть самої релігії (деїзм, ідея «природної релігії», релігії розуму) [12].

Не лише філософія Просвітництва, погляди на історію, політику, мораль, але й естетичні погляди просвітників, їхня художня творчість складалися в єдину систему, пронизану запереченням феодальної ідеології, духом боротьби за розкріпачення особистості, звільнення людини від несправедливих пут, рівність всіх людей перед законом, перед людством. Розробка цих понять є переважно заслугою Просвітництва. Узгодженою з усією системою поглядів просвітників, з вірою у велику перетворюючу силу розуму перебувала також їхня особлива увага до проблем виховання. Вони не тільки дошкульно критикували застарілі уявлення середньовічної системи виховання, але й внесли нові принципи до педагогічної науки (Дж. Лок, К.А. Гельвецій, Д.Дідро, Ж.-Ж. Русо, а згодом І.Г. Песталоці та ін.). Вони висували ідеї вирішального впливу середовища на виховання, природної рівності здібностей, необхідності виховання згідним з людською природою, природними схильностями дитини. Загальна всім просвітникам XVII – XVIII ст. риса – це теорія «tabula rasa», віра в те, що людина народжується «чистою дошкою», на якій вихованням можна написати все, що завгодно (знамениті слова К. Гельвеція: «L’homme est tout education», тобто «людина повністю залежить від виховання») [30; с.38]. З цього приводу не зайве нагадати й відомий пасаж І. Канта: «Якщо поставити запитання, чи ми живемо тепер у просвіченому столітті, то відповідь буде: ні, але ми живемо в столітті просвітництва. Ще багато чого бракує для того, щоб люди при сформованих у цей час обставинах у цілому були вже в стані або могли виявитися в стані надійно й добре користуватися власним розумом у справах релігії без керівництва з боку когось іншого. Але є явні ознаки того, що їм тепер відкрита дорога для вдосконалювання в цьому, перешкод же на шляху до просвіти або виходу зі стану неповноліття, в якому люди перебувають з власної провини, стає усе менше й менше. Щодо цього наше століття є століттям просвітництва, або століттям Фрідріха» [8; с. 25-36].

Поняття Просвітництва стало вираженням загального процесу, що поступово охопив багато країн, і в першу чергу Європу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). Причому в різних державах і в різних царинах життя цей процес протікав інакше і мав свою незаперечну національну специфіку, в контексті чого, як правило, виділяють англійське, французьке, німецьке, італійське та інші Просвітництва. В Англії просвітницька думка мала своїм джерелом ідеологію, породжену Англійською буржуазною революцією ХVІІ ст. Зокрема, ґрунт під англійське Просвітництво підготував ще в кінці XVІІ століття філософ і політичний діяч Джон Лок (1632 – 1704). Найважливішими представниками Просвітництва тут були: політик і філософ Френсіс Бекон (1561 – 1626); філософ і церковний діяч Джордж Берклі (1685 – 1753); філософ, автор книги «Левіафан», яка заклала основи політичної філософії Томас Гобс (1588 – 1679); математик і натураліст Ісаак Ньютон (1643 – 1727); філософ, економіст Девід Юм (1711 – 1776); економіст і філософ, автор знаменитої книги «Дослідження про природу і причину багатства народів» (An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations) Адам Сміт (1723 – 1790) та ін. [17].

Розвиток французького Просвітництва охоплює: ранній етап (XVII ст.) – Рене Декарт (1596 – 1650), П’єр Гасенді (1592 – 1655) та високе Просвітництво (XVIII ст.) – Шарль Луї де Монтеск’є (1689 – 1755), Франсуа-Марі Аруе Вольтер (1694 – 1778), Жан-Жак Русо (1712 – 1778), Жюльєн Офре де Ламетрі (1709 – 1751), Дені Дідро (1713 – 1784), Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771), Поль Анрі Тірі Гольбах (1723 – 1789). Однією з центральних подій розвитку французького Просвітництва стало видання відомої «Енциклопедії» (1751 – 1780), а соціально-політичним завершенням – події Французької революції 1789 р. Просвітництво у Франції спочатку запозичило багато ідей в англійців, але, на відміну від англійського, французи застосовували їх напередодні революції, в умовах гострої політичної боротьби. Просвітницька критика була дієвішою й набула величезного суспільного резонансу, бо спрямована  проти феодальних установ, а не суспільних вад. Просвітництво ХVІІІ ст. мало тут таких блискучих попередників, як Гассенді, П’єр Бейль (1647 – 1706). Ідейними вождями «старшого покоління» французьких просвітників ХVІІІ ст. були Вольтер і Монтеск’є. Філософською основою їхніх поглядів був деїзм. З позицій розуму французькі просвітники боролися з релігійним світоглядом, рішуче виступаючи проти католицької церкви, феодального деспотизму. Вони зробили значний внесок у розробку просвітницької філософії історії. Вірячи в історичний прогрес, покладали надії на «освіченого монарха» (Вольтер) або пропагували конституційну монархію за англійським зразком. У Франції XVІІІ ст. існували три крила Просвітництва: Перше крило – прихильне до давнього способу правління (ancien régime); вони репрезентували зазвичай аполітичні або промонархічні погляди, характерні популяризаторам знань і науковцям, які висунули думку, про потребу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. До другого крила зараховують філософів, прихильних до існуючої влади та ідей абсолютної монархії, але зосереджених на боротьбі з релігією і привілеями церкви. Основні представники: Вольтер, Гольбах, Дідро. Третє крило складали радикальні супротивники однаковою мірою як монархії так і Церкви, демократи і протосоціалісти, передусім, Жан-Жак Русо [38; 16; 35].

У Німеччині Просвітництво розпочалося доволі пізно – у XVIII ст., що було зумовлено економічною відсталістю та відсутністю національної єдності. Фундамент під німецьке Просвітництво поклали Ґотфрід Вільгельм фон Ляйбніц (1646 – 1716), Христіан Томазіус (1655 – 1728) та Христіан фон Вольф (1679 – 1754). Символом німецького Просвітництва є сьогодні Імануїл Кант (1724 – 1804), який синтезував думки Давида Х’юма/Юма (David Hume; 1711 – 1776) та інших філософів європейського Просвітництва. До чільних представників німецького Просвітництва належать також Христіан Авґуст Крузій (1715 – 1775), Еренфрід Вальтер фон Чирнгауз (1651 – 1708), Александр Ґотліб Баумґартен (1714 – 1762), Йоган Ґотфрид Гердер (1744 – 1803), Йоган Вольфґанґ фон Ґете (1749 – 1832), Ґотгольд Ефраїм Лесінґ (1729 – 1781), Фрідріх Шилер (1759 – 1805). На відміну від французького, німецьке Просвітництво вирізнялося вкрай обережним ставленням до релігії, що в певній мірі пов’язане з попередньою Просвітництву добою Реформації, яка вирішила частину проблем, які вкрай гостро стояли в католицькій Франції або, принаймні, пом’якшила їх завдяки введенню тут специфічно німецької форми протестантизму – пієтизму. Іншою особливістю німецького Просвітництва виявилася наявність, на відміну від багатьох інших країн, об’єднуючої ідеї, що змогла згуртувати різних за духом його представників – від найрадикальніших до, здебільшого, дуже поміркованих. Такою стала ідея національної єдності німецького народу, його права на вільний розвиток національної культури, літератури й мови, – що згодом багато в чому сприяло згуртування єдиної німецької держави. Можна відзначити таку рису німецького Просвітництва і німецької літератури, як їхній високий ступінь філософічности, що багато в чому сприяло єдності з найвищими зразками професійної німецької філософії [26; 34; 4; с. 169].

Із кінця 1750 – 60-х рр. тут посилилися критика існуючого державного ладу, протести проти феодальної сваволі. На цьому етапі центральною фігурою Просвітництва став Г. Е. Лесінґ із його викриттям феодальної тиранії, осудом релігійної нетерпимості. Лесінґ обґрунтовує принципи естетики просвітницького реалізму. Йоган Йоахім Вінкельман (1717 – 1768), всупереч німецьким умовам життя, звеличує демократію, що породила велике мистецтво античних греків. Й.Ґ. Гердер стверджує єдність історичного процесу, розвиває принципи історизму й національної своєрідності в мистецтві, бачить етапне значення України у розвиткові європейської цивілізації. Всі ці ідеї дуже вплинули на діячів Просвітництва, пов’язаних з рухом «Бурі і натиску», що розвинувся в 1770-х рр. Що ж стосується Пруссії і Австрії, то тут вдалося створити основи держави, котра управлялася радами філософів, зберігаючи сильну владу монарха; вони впровадили освічений абсолютизм, символом якого були правителі Пруссії Великий Фрідріх і Австрії Йозеф ІІ Ґабсбурґ. Останній, зокрема, не знищуючи церковних структур зробив священиків і єпископів вихователями, вчителями і державними службовцями (єзуїтизм). Католицьке Просвітництво в Австрії репрезентували: єзуїт Міцхаел Деніс (1729 – 1800), професор права Пауль Йозеф Ріггер (1705 – 1775), а також юрист Карл Антон Мартин (1726 – 1800) і знаменитий філософ Йозеф фон Зонненфельс (1732 – 1817) [12; 3]. 

Італія у XVІІІ ст. не була центром європейського інтелектуального життя, як це було в попередніх століттях. Однак, італійське Просвітництво має декількох видатних  особистостей: Чезаре Бекаріа (1738 – 1794), який набув широкої популярності завдяки творові «Про злочини і покарання» (1764); філософ Джамбатіста Віко (1668 – 1744), історик Лодовіко Антоніо Мураторі (1672 – 1750). У Тосканії реформи в дусі Просвітництва проводив Бернардо Танучі (1698 –1783). Але, сумнівно чи можна стверджувати про добу Просвітництва в Італії, де воно було рівнозначне антиклерикалізму. Тут Просвітництво було тісно пов’язане з боротьбою за національне об’єднання. Важливе місце у працях італійських просвітників займало питання про єдину літературну італійську мову. Ідеї італійського Просвітництва рельєфно відбились також у працях Мельхіоре Чезароті (1730 – 1808), Пьєтра Вері (1728–1797), Гаетана Філанджері (1752 – 1788), а в драматургії – Карла Гольдоні (1707 – 1793) [29; с.27].

В Іспанії Просвітництво розвивалося під впливом ідей французьких енциклопедистів. Просвітники ХVІІІ ст. критикували середньовічну схоластику й релігійні догми, проповідували практичне знання, просвітницьку естетику. Одним з найбільших діячів Просвітництва був Гаспар Мельчор де Ховельянос (1744 – 1811). Незважаючи на відому слабкість і половинчастість Просвітництва, воно здійснило тут істотний внесок в ідейну підготовку 1-ї Іспанської революції 1808 – 1814 рр. Католицьке Просвітництво в Іспанії репрезентували так звані лустрадос (просвітники), золотим періодом для яких були 1759 – 1788 роки, коли державою правив освічений Карл ІІІ Бурбон. Найвідомішими ілустрадос були: Педро Родриґес Кампоманес (1723 – 1803),  Леандро Фернандес де Моратін (1760 – 1828), Беніто Херонімо Феіхоо е Монтенеґро (1676 – 1764) [31; с.36].

У Польщі ідеї Просвітництва прижилися пізніше, ніж в країнах Західної Європи. Це було пов’язане з тим, що міщанство набуло тут більшого значення щойно в ІІ пол. XVІІІ ст. Відтак часові рамки польського Просвітництва (від 1740-х років до року 1822) прийнято вважати із застереженням, бо деякі прояви класицизму тривали до половини XІX ст. Специфікою польського Просвітництва була безприкладна деінде участь католицького духівництва в тому русі. Перше покоління просвітників складали переважно священики, але і в цілому священиків було аж 40% з числа основних постатей Просвітництва в країні. Явище це було назване католицьким Просвітництвом, ідеї якого імпонували багатьом видатним впливовим особам ХVІІІ ст. і світилам тодішньої польської культури. Внаслідок цього наступив раптовий розвиток шкільної справи, чітких конкретних наук, політичного і культурального життя. Завдяки діяльності, передусім, Станіслава Костки Потоцького і Ігнація Потоцького Польща першою з країн Європи отримала сучасну конституцію. Виникли також спроби будування держави на просвітницьких засадах, які були  перервані втратою незалежності. Просвітництво в Польщі можна розмежувати на три фази: рання (1733 – 1764 рр.); зріла (1764 – 1795 рр.); занепадницька (пізнє Просвітництво або Просвітництво постаніславівське;1795 – 1822 рр.). У польському «Oświeceniu» велике, може й переважне, значення мали сатира, сатирична журналістика, комедія, «східна повість», дуже широкого поширення набула література рукописна, а одним із засновників і найбільшим представником польської просвітницької літератури й театру була особа духовного звання – ксьондз Францішек Богомолець (1720 – 1784). Інші найважливіші представники: Гуго Колонтай (1750 – 1812) – теолог і філософ, один з авторів польської конституції 1791 року; Ігнаци Красицький (1735 – 1801) – поет і церковний діяч [28; 38; 13; с. 22-23].

Ідеї Просвітництва побутували й в інших країнах Західної Європи. Його репрезентували: у Швеції – ботанік і зоолог Карл Ліней (1707 – 1778); у Португалії – «ворог церкви» Маркіз ді Помбал, (1699 – 1782). Фундаментом данського Просвітництва був пієтизм і релігійне оновлення, представниками якого були: Йоган Бартоломей Блюме (1681 – 1753), Eрiк Понтопідан (1698 – 1764) та Ганс Адольф Брорсон (1694 – 1764). Натомість Голландії завдячуємо такими ключовими фігурами раннього Просвітництва, як філософ Барух Спіноза (1632 – 1672) та Бальтазар Бекер (1634 – 1698). Останній у своїй книзі «De Philosophia Cartesiana» (1668 р.) розділяв теологію і філософію та стверджував, що Природу так само не можна зрозуміти зі Святого Письма, як і теологічну істину вивести з законів Природи. Просвітницький рух невдовзі проник навіть на американський континент. У другій половині ХVІІІ ст. і на початку ХІХ ст. просвітницькі ідеї розвиваються в Північній Америці – Томас  Пейн (1737 – 1809). Тут просвітницький рух формувався під впливом ідей англійського і французького (особливо ідей Дж. Лока, французьких матеріалістів, Ж.-Ж. Русо). Він же став ідейним прапором першої буржуазної революції на Американському континенті – війни за незалежність у Північній Америці 1775 – 1783 рр. Видатними діячами американського Просвітництва були: Бенджамін Франклін (1706 – 1790) – учений, економіст, письменник, організатор Американського філософського гуртка, і Томас Джеферсон (1743 – 1826) – революційний демократ, автор Декларації незалежності 1776 року. Для американського Просвітництва характерна різко виражена антиклерикальна позиція, протиставлення християнському релігійному культу – культ розуму [33; 7; 12; 13].

Що стосується Росії, то тут деякі просвітницькі ідеї зустрічалися в діячів «ученої дружини» Петра I – А.Д. Кантемира (1708 – 1744), В.Н. Татіщева (1686 – 1750) і ще більшою мірою в М.В. Ломоносова (1711 – 1765): критика церкви, ідея позастанової цінності людини, концепція просвіченого абсолютизму. Проте, розквіт російського Просвітництва відноситься до 1760 –80-х рр., коли з’явилися твори Н.І. Новікова (1744 – 1818), Д.І. Фонвізіна (1744 – 1792), А.Я. Полєнова (1738 – 1816). Перші російські просвітники покладали надії на «просвіченого монарха», справедливі закони, засновані на природному праві, пом’якшення звичаїв унаслідок поширення освіти й правильного виховання. Основними ж представниками Просвітництва у Росії вважаються Н.І. Новіков, А.Н. Радищев (1749 – 1802), В.Г. Бєлінський (1811 – 1848), Н.Г. Чернишевський (1828 – 1889), А.Й. Ґерцен (1812 – 1870) [7; 13; с. 14].

Російським просвітникам властива віра в те, що шляхом переконання, поширення правильних і висміювання неправильних, помилкових «думок» можна викорінити вади, нерозумні звички й за посередництвом «освічених царів», що слухаються своїх «дорадників» – філософів-просвітників, упровадити розумні, справедливі закони. Тому в усіх них значне місце займали проблема виховання дітей і юнацтва й сатира, що розглядалася як одна з форм суспільного виховання, виховання дорослих. Цим пояснюється наявність у літературі російського Просвітництва такого потужного критичного явища, як сатиричні часописи Новікова й І.А. Крилова (1769 – 1844), як комедії А.П. Сумарокова (1717 – 1777), Д.І. Фонвізіна. Ця тема опрацьовується особливо Кантемиром у сатирах, Ломоносовим в «Гімні бороді» та інших творах, зокрема в «Листі про збереження й розмноження російського народу»; Новіковим у сатиричних журналах («Лист отця Тарасія»), Фонвізіним («Послання до слуг моїх, Шумилову, Ванькі й Петрушці», «Повчання, читане в Духів день ієреєм отцем Василієм»), Криловим (у «Пошті духів») тощо [13; с. 13-14, 20-21].

Окремо слід сказати про внесок у розвиток російського просвітництва українців, передусім, Теофана Прокоповича (1681–1736), якого цар Петро І («Несамовитий») забрав до Петербурґу. Тут він виступив спочатку проповідником-публіцистом, роз’ясняючи дії уряду, доводячи необхідність перетворень, висміюючи й сатирично викриваючи супротивників. Із цих проповідей особливо вирізняється «слово про владу й честь царську» (1718), присвячене доведенню необхідності для Росії необмеженого самодержавства. Проповідник особливо гостро виступав проти «богословів», які вважали, що влада духовна вища за світську. Ще ґрунтовніше розвинув тему «ідеального государя» Теофан Прокопович у трактаті «Правда волі монаршої». Прокопович складає або, принаймні, редагує всі найважливіші законодавчі акти у справах церкви; пише за дорученням царя передмови й коментарі до перекладів іноземних книг, підручники, богословські й політичні трактати тощо. Він склав «Духовний регламент» (1720), написав передмову до Морського статуту (1719 і «Оголошення» про чернецтво (1724) [15; с. 36, 37].

Тривалий час Прокопович був не лише найбільшим філософським авторитетом в Україні та в Росії, а й став визначним громадським діячем, навколо якого згуртувалися прихильники суспільних перетворень, найпередовіші освічені люди того часу, яких він називав «ученою дружиною». Всі вони його глибоко поважали, цінували  поради. Так, зокрема, Татіщев давав на перегляд свою багатотомну «Історію російську з найдавніших часів». Прокопович ретельно її переглянув і порадив скоротити. Татіщев, як відомо, зауваги прийняв. Крім того, у заготовленій «духовній» він радив своєму синові читати поряд з творами Святих отців твір Прокоповича «Первое ученіе отроком». Татіщеву належать і слова: «Наш архієпископ Прокопович… був у науці, філософії і теології настільки вчений, що на Русі рівного йому досі не було. За природою гострим розумом і на диво твердою пам'яттю був обдарований» [6; с. 323; 19; с. 8, 81, 82].

Опинившись у Росії не з власної волі, Теофан Прокопович, як бачимо, залишився вірним просвітницьким поглядам, які склалися ще в Києві. Він сперся на силу світської влади в особі царя і повів рішучу боротьбу з «варварською тупістю» та «самовпевненою ницістю» російських православних обскурантів. Боротьба була жорстокою і велася зі змінним успіхом. Був навіть час (по смерті царя Петра І), коли Прокопович, загрожений ворогами, мітився втекти до Швеції [9]. Але перемога, зрештою, виявилася на його боці. У кращих своїх творах він виступає представником критично-викривального напрямку. Виходячи з понять сучасного йому наукового раціоналізму й протестантської теології, він негативно ставився до старих форм московського церковного й громадського життя, які потурали неуцтву та показній псевдовченості, святенництву й марновірству. Відтак, він сатирично зображує сучасне йому російське життя й у цьому сенсі його можна назвати першим російським сатириком [13]. На теренах Російської імперії в розглядуваний період проводили свою просвітницьку діяльність чимало й інших відомих українських мислителів просвітницького спрямування. Досить згадати, бодай,   Я.П. Козельського (1729 – 1794), С.Ю. Десницького [бл. 1740 – 1789), Івана/Йоіля Биковського (1706 – 1798).

В українському Просвітництві вирізняють 2 періоди: раннє Просвітництво (нім. Frühaufklärung) – кінець ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. і зріле/високе Просвітництво (нім. Hoch-aufklärung) – друга половина ХVІІІ ст. Така періодизація не є унікальною і цілком вкладається в загальноєвропейський контекст, де соціально-економічні фактори, зумовлені науковою діяльністю Т.Гобса, Р.Декарта, Г.В. Ляйбніца, І.Ньютона, Б.Спінози й голандських картезіанців зумовили його своєрідність як синтезу ідей Гуманізму й Реформації, не затушовуючи і його специфічних рис: вивільнення філософії з-під опіки теології, зацікавленість природознавством, відхід від спекулятивного мислення тощо. На цьому етапі зароджується одна з основних ідей Просвітництва – ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Ранньому Просвітництву взагалі і вітчизняному зокрема приділили увагу вчені Німеччини й Польщі, зокрема Е. Вінтер, П. А. Берков та ін. [39;12;13]. Важливу роль у ширенні просвітницьких ідей на теренах України відігравала у цей час Києво-Могилянська академія, що служила до середини XVIII ст. одним з основних постачальників кадрів освічених людей не тільки для України, але й Росії та південних слов’ян. З її стін вийшли десятки відомих діячів вітчизняної культури, літератури і церковних діячів, які будили цікавість і допитливість у студентів до науки, доводили користь і необхідність освіти для народу, й самі робили практичні кроки в цьому напрямку [10; с. 144; 13; с. 46-47].

Представники українського раннього Просвітництва виражали інтереси буржуазії, що зароджувалася (купців, мануфактурників, козацької старшини тощо), а тому були зацікавлені в розвиткові виробничих сил країни. Вони боролися за секуляризацію церкви і підпорядкування її державі, рішуче виступали за розвиток науки, культури та прогресивні реформи у суспільному житті, за широку світську освіту. Найвидатніші представники – Теофан Прокопович, Яків Маркович (1696 – 1770), Стефан Прибилович (? – бл.1726), Гаврило Бужинський (1680 – 1731), Теофіл Кролик (? – 1732), Сильвестр Кулябка (1704 – 1761), Василь Стефанович (1697 – 1773), Симон Кохановський (І-а пол. ХVІІІ ст.), Давид Скалуба (І-а пол. ХVІІІ ст.). Цих діячів можна вважати вже представниками вітчизняного раннього Просвітництва. Адже вони виступали з критикою ідеології феодального суспільства і її носіїв – реакційного духівництва; сприяли зародженню якісно нових фактів і явищ в ідеологічному й культурному житті народу, а відтак і становленню нової української літератури [13; с. 62; 10; с. 43].

Серед згаданих мислителів знаковою постаттю був Теофан Прокопович – філософ, теолог, проповідник і державний діяч, публіцист, історик і поет. Будучи викладачем піїтики, він, згідно з усталеним звичаєм, який вимагав створення драматичних творів для шкільної сцени, написав трагедокомедію «Володимир», в якій, зображуючи перемогу християнства над язичництвом і висміюючи жерців як поборників марновірства й неуцтва, показав себе палким захисником освіти й прихильником рішучої боротьби зі старими забобонами. Під історичною канвою у цьому творі прихована злободенність, чого не заперечував сам Теофан і в чому не сумнівалися реакційні діячі церкви. Один із них у своєму доносі звинувачував Прокоповича, зокрема, й у тому, що він «чернечий сан лає дуже й за вельми богові противний має... Священників називає жериволами, лицемірами, ідольськими жерцями, а ченців – чорними мужиками й пекельниками, й чернецтво... бажає викорінити» [5; с. 7, 47; 2; с. 62].

Опинившись не з власної волі в Росії, Прокопович і там продовжив свою просвітницьку діяльність та став апологетом просвіченого абсолютизму. Це знайшло відображення в його книжці «Правда волі монаршої», котра стала першою в Російській імперії більш-менш повною і ґрунтовною апологією просвіченого самодержавства. Теофан, як і Гобс, допускав можливість трьох форм верховної влади: монархічної, аристократичної й демократичної, але, як уже мовилось, надавав перевагу монархічному правлінню у формі необмеженого самодержавства. Ось як він це обґрунтовує: «Хай хто хоче дискутує і в роздумах трудиться, який кращий і який гірший спосіб правління, і який котрому народові вигідний чи неприйнятний. А нам ті роздуми непотрібні, зайві. Навчив нас, що нам добро, а що зло, багаторічних часів досвід» [14; с. 173-175]. Крім теоретичних обґрунтувань, Прокопович ще й практично підтримував абсолютизм у Росії. Найближчими однодумцями та його помічниками у цьому питанні були Варлаам Лінницький (? – 1741), Μихайло Загурський (І-а пол. ХVІІІ ст.). Їх російський царат, як і Тефана, і десятки інших, забирав з Києва для просвіти російського народу; і вони ставали там, на жаль, «багном і гноєм для других» [18; с. 28; 3; с. 263-265; 5; с. 50].  

Просвітництво в Україні 2-ї половини ХVІІІ ст. – це якісно новий етап у розвиткові національної філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва: 1) ідеологія дворянського, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвиткові освіти й науки, техніки. Це – науково-освітній напрям. 2) Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. У соціальній проблематиці просвітників переважала зацікавленість до питань походження людського суспільства та нерівності між людьми. З позицій теорії «природного права» і «суспільної угоди» розглядалася проблема державного устрою, приватної власності, релігії. Відтак, піддаються аналізові місце і роль науки та філософії в житті суспільства. Що ж до суті онтологічних та гносеологічних ідей українських речників просвітницької філософії, то їх не можна зрозуміти, без урахування значного впливу на них філософії Вольфа, яка була типовим виплодом німецького Просвітництва. У викладі учня Вольфа Баумейстера, вона з другої пол. XVIII ст. стає ледь не офіційним посібником з філософії в Україні [4; с. 169].

Своєрідність українського Просвітництва полягає і в тому, що тут ще не було середнього стану – носія ідей Просвітництва в Європі, а тому українські просвітники – це ліберально-різночинна інтелігенція, об’єднана вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом’якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Члени «Попівської академії» (у с. Попівці на Сумщині) в маєтку Олександра Палицина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 член гуртка Василь Каразін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пассека в Кременчуці. Серед гуртківців глибокою зацікавленістю до природничих наук виділявся В. Каразін, який дбав про впровадження їхніх досягнень у життя. Серед просвітників – випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема Микола Мотоніс (? – 1787), Василь Рубан (1742 – 1795), Григорій Політика/Полетика (1723/25 – 1784), Яків Козельський [1].

Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів – Вольтера, Дідро, Русо, Ламетрі, Монтеск’є, Маблі (Габріель Боно де) та ін. Але навіть у творчості філософів, що спира­лися на ідеї французьких просвітників, яскраво виявлена тенденція до синтезу цих ідей з філософією німецького Просвітництва. При цьому зусиллями окремих філософів, зокрема, Козельського, Петра Лодія проводилася значна праця з перекладів та популяризації творів видатних представників французького та німецького Просвітництва. Водночас відчувалася виразна орієнтація на здобутки німецького Просвітництва. Свій суспільний ідеал наші мислителі формували на основі ідей свободи і рівності. Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої опрацював Я.Козельський. У своїх «Філософічних пропозиціях» останній дуже сміливо виступив проти соціальної нерівності і пропонував створити суспільство, засноване на загальній праці, яку, на його думку, варто обмежити вісьмома годинами на добу. Козельский був затятим пропагандистом передових просвітницьких ідей в Україні й Росії, наголошуючи, що лише полегшивши життя народові, можна домогтися загальної освіти в суспільстві [13; с. 59].

Просвітницькі ідеали ширив і розвивав С. Десницький, який сформулював ідею, згідно з якою здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті – прагненні до досконалості. С.Десницький опрацював теорію членування історії на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. Природа – основа і мета суспільного розвитку, а суспільні закони повинні випливати із природного права. Справедливі лише ті закони, які потверджуються природним правом. Відомий поет Василь Капніст боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах соціальне зло і жорстоку експлуатацію підданців, наявну лицемірність, лукавство, хабарництво та повсюдне підлабузництво. Випускник Києво-Могилянської академії Григорій Козицький керував у Петербурзі гуртком під назвою «Зібрання», яке дбало про переклад іноземних книжок. За 15 років (1768 – 1783) було видано 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро. Виходець із України Йоіль Биковський опублікував 1787 року у Ярославлі трактат «Істина, або Виписка про істинне». Можна припустити, що саме він передав наприкінці XVIII ст. А.Мусіну-Пушкіну й рукописний збірник зі «Словом про Ігорів похід» [21; с. 776; 13; с. 60]. Петро Лодій – був першим викладачем філософії відкритого для українців у 1787 р. при Львівському університеті Studium Ruthenum. 1790 року він здійснює переклад «Моральної філософії» Баумейстера, започаткувавши розробку української філософської термінології. Наприкінці XVIII ст. це була єдина філософська книжка, видана мовою, близькою до місцевої української. Лодій – один із перших, хто познайомив українську громадськість із філософією Канта, яка була своєрідним підсумком європейської просвітницької традиції. Ідеї засновника німецької класичної філософії поширювали в Харкові Л. Г. Якоб (1759 – 1828), Й. Б. Шад (1758 – 1834), в Закарпатті – Василь Довгович (1783 – 1849). Переклад із праць Канта здійснив Яків Рубан, який видав 1803 року в м. Миколаєві «Кантово основание для метафизики нравов» [23; с. 63-69].

Вершиною розвитку української просвітницької думки XVIII ст. є безсумнівно творчість видатного українського просвітника, філософа, педагога, поета Григорія Савича Сковороди (1722 – 1794), який навчався в Києво-Могилянській академії впродовж 1738 – 1741 і 1744 – 1750 рр. Слухав університетські курси в Угорщині, Австрії, Польщі, Німеччині, Італії. Володів латиною, грецькою, німецькою, гебрайською мовами. Сучасник Жана-Жака Русо і Дені Дідро, Лессінга і Гердера, він глибоко сприйняв дух тогочасного просвітництва, світлу віру у всемогутність людського розуму, в неминучість торжества правди й справедливості. Важливу роль у цьому відіграло його навчання в Києво-Могилянській академії, де зусиллями Теофана Прокоповича та інших видатних діячів вітчизняної культури значного впливу набули просвітницькі традиції. Прикметним моментом філософської антропології Сковороди є перенесення центру уваги із сфери споживання і споживацьких інтересів у сферу продуктивної діяльності, праці; настійне проведення думки, що основним у людському житті є не споживання, а праця, висунення і обґрунтування ідей, що справді людським способом життя є «сродна» праця, яка є водночас і потребою, і вищою насолодою. Висунення ідеалу суспільства, де кожен працює за своїми здібностями і де праця виступає  першою потребою і вищою насолодою, для XVIII ст. було важливим досягненням філософської думки [11; 24].

Як просвітник, Г. Сковорода вважав, що ідеал суспільства, де кожен реалізує свої природні обдарування у «сродній» праці і дістає насолоду від справді людського способу життя, можна втілити в життя за допомогою освіти – кожен повинен пізнати себе, свої природні нахили і кебету. Звідси проголошення самопізнання універсальним засобом моральної перебудови світу. Щастя, на його думку, доступне всім і кожному, бо нікого природа не покривдила. Варто лише відвернути свою увагу від згубних «плотських» жадань та інтересів і пізнати в собі «справжню людину», з’ясувати, до чого народжений («к чему рожден»), знайти своє покликання і щастя в «сродній» праці. Тоді «нужное станет нетрудным, а трудное – ненужным» [25; с. 45].  Щастя, на думку Сковороди, досяжне лише для тієї людини, котра усвідомила, самотужки або за допомогою соціальної педагогіки, власну «спорідненість», тобто схильність до якогось виду діяльності. Соціальна гармонія, згідно зі вченням любомудра, досяжна лише для товариства таких щасливих людей [11; 24].

Доба Просвітництва – це час духовного розвою європейського суспільства, основою для якої став раціоналізм. Почавшись у Франції, Нідерландах, Німеччині та Англії, цей рух поширився всією Європою, включаючи Україну. Просвітництво було продовженням традицій не тільки гуманізму, але й протестантизму та раціоналістичного сектантства XVI і XVII ст., від яких воно успадкувало ідеї політичної свободи і свободи совісти. Основне прагнення просвітників – знайти шляхом діяльності людського розуму та ширенням освіти природні принципи людського життя. Згадані складові панєвропейського Просвітництва були притаманні й українському, як такому, що пройшло подібні щаблі. Відповідно, були схожими і наслідки, – всупереч колоніальному статусу державності України в цей час.

Список використаних джерел:

1.   .Багалей Д. Каразин Василий Назарович (1773–1842) // Ф.А.Брокгауз,             И.А.Ефрон. Энциклопедический словарь. – СПб., 1895. – Т. 14.– С. 424-425.

2. Благой Д.Д. История русской  литературы XVIII в. – М.: Учпедгиз, 1900. – 528 с.

3. Высоцкий Η. Γ. Феофан Прокопович и его сотрудники // Русский архив, 1913. – №8. – С. 34-45.

4. Горський Вілен. Просвітництво в Україні // Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник / М.Л.Ткачук (ред.-упоряд.). – К.: Пульсари, 2002. – 244 с. 

5. Дело о Феофане Прокоповиче // Чтения в императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете. – 1862. – Кн.1. – Отд. 2. – 92 с.

6. Евгений. (Е.А. Болховитинов). Словарь исторический о бывших в России писателях духовного чина греко-российской церкви: в 2 т. – 2-е изд., испр. и умнож. – СПб.: Тип. И.Глазунова, 1827. – Т.2.: Л-О. – 336 c.

7. История философии: Энциклопедия / А.А.Грицанов (сост. и гл. науч. ред.). – Мн.: Интерпрессервис; Книжный дом, 2002. – 1374, [2] с. – (Мир энциклопедий).

8. Кант Иммануил. Ответ на вопрос; Что такое Просвещение? 1784 // Кант Иммануил. Произведения в шести томах. – М.: Мысль, 1966. – Т.6.– 743 с.
9. Крупницький Б. Теофан Прокопович і шведи (Інформаційний нарис) // Записки чина св. Василія Великого. – Львів, 1935. – Т.6. – Вип. 1-2. – С. 5-11.
10. Литвинов В.Д. Ідеї Раннього Просвітництва у філософській думці України. – К.: Наукова думка, 1984. – 152 с.
11. Попович Мирослав. Григорій Сковорода: філософія свободи. – К.: Майстерня Білецьких, 2007. – 256 с.
12. Проблемы Просвещения в мировой литературе. – М.: Наука, 1970. – 354 с.
13. Проблемы русского Просвещения в литературе XVIII в. – М.; Л.: Изд-во АН СССР,1961. – 270 с.
14. Прокопович Ф. Слова и речи. – СПб., 1762. – Ч. 3. – 73 с.
16. Рикуперати Д. Человек Просвещения // Мир Просвещения. Исторический словарь. – М.: Памятники исторической мысли, 2003. – С. 15-29.
17. Смит Адам. Исследование о природе и причинах богатства народов / В.С. Афанасьев (пер. с англ.). – М.: Эксмо, 2007. – 957 с. – (Антология экономической мысли).
18. Сосюра Володимир. Мазепа: Поема; Лiрика / Ред. П.Ромко. – К.: Днiпро, 2001. – 221 с.
19. Татищев В. Н. Духовная моему сыну. – СПб., 1896. – 84 с. – (Русская классическая библиотека. Пособие при изучении русской литературы. Выпуск XXII).
20. Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник / М.Л.Ткачук (ред.-упоряд.). – К.: Пульсари, 2002. – 244 с.: іл. – Бібліогр.: в кінці ст.
21. Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. – Казань: Изд. кн. маг. М.А. Голубева, 1914. – Т. 1.– 878 с.
22. Хоркхаймер Макс, Адорно Теодор В. Диалектика просвещения: Философские фрагменты / М.Кузнецов (пер.). – М.: Медиум, 1997. – 311 с.
23. Чижевський Дмитро. Філософські твори: У 4 т. / Інститут філософії ім. Г.Сковороди НАН України; Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці; Українська Вільна Академія Наук (США) / В.С. Лісовий (заг. ред.) – К.: Смолоскип, 2005. – Т.1: Нариси з історії філософії на Україні. Філософія Григорія С.Сковороди. – 402 с.
24. Шевчук В.О. Пізнаний і непізнаний Сфінкс: Григорій Сковорода сучасними очима: розмисли. – К.: Пульсари, 2008. – 525 с. – Бібліогр.: с. 522-523. – (Серія «Україна у світовій цивілізації»)
25. Chaunu Pierre. Cywilizacja wieku oświecenia. – Warszawa: PIW 1989. – 589 s.
29. Dorinda Outram. L’Illuminismo. – Bologna, 1997. – 190 p. – (Universale paperbacks; 317).
30. Frost Martin. The age of Enlightenment // http://www.martinfrost.ws/htmlfiles/enlightenment_age.html
31. Guillebaud Jean Claude. La traición a la Ilustración. – Buenos Aires: Manantial, 1995. – 195 р.
32. Kant Immanuel. Beantwortung der Frage:Was ist Aufklärung? – Berlinische Monatsschrift.1784. Zwölftes Stük. December. 1. / Bd. 4, 1784. (S. Decemb. 1783. S. 516).
34. Krauss Werner. Studien zur deutschen und französischen Aufklärung. – Berlin: Rütten & Loening, 1963. – 567 p.
35. Laurent. La philosophie du XVIII siècle et le christianisme. – Paris, 1866. – 952 s.
36. Munck Thomas. Historia social de la Ilustración. – Barcelona: Crítica, 2001. – 619 p.

                                  Стаття надійшла до редакції 28 березня 2015 року