Микола Корпанюк

  (м. Переяслав-Хмельницький)

ПАТРІОТИЧНО-ПОЛІТИЧНА ПАРАДИГМА ЛІТЕРАТУРНОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ ЙОСИПА ВЕРЕЩИНСЬКОГО

         Анотація. У розвідці аналізується ренесансно-класицистична змістовна, художньо-естетична та історико-літературна вартість політично-публіцистичних трактатів Йосипа Верещинського та їхня роль в розвиткові  національних державотворчих, націєцентричних ідей в другій половині XVI ст.

         Ключові слова: Йосип Верещинський, політично-публіцистичні трактати, Відродження, класицизм, козацька держава, націєцинтризм, історико-художня вартість, українська римокатолицька еліта, патріотизм.

         Аннотация. В статье анализируется ренессансно-класицистическая содержительная художественно-эстетическая и историко-литературная ценность политико-публицистических трактатов Йосыпа Верещинского и их роль в развитии национальных государстворазвивающих, национально-центрических идей во второй половине XVI века.

         Ключевые слова: Йосып Верещинский, политико-публицистические трактаты, Возрождение, классицизм, Козацкая держава, нациоцентризм, историко-художественная ценность, украинская римокатолическая элита, патриотизм.

        Annotation. This article analyzes Renaissance and Classicist meaningful, artistic, aesthetic, historical and literary value of political and journalistic treatises of Yosyp Vereshchynskyi and their role in the development of national state building, public spirit  ideas in the second half of the XVIth century.

         Key words: Yosyp Vereshchynskyi, political and journalistic treatises, Renaissance, classicism, Cossack state, public spirit, historical and artistic value, Ukrainian Roman Catholic elite, patriotism.

         На підставі добре простудійованих латино-й полономовних  літературних пам’яток українців ХV-XVI ст., Володимир Литвинов прийшов до висновку, що в тодішній філософсько-етичній думці «католицької русі» ідеї громадянського гуманізму, суголосні з європейськими, охоплювали ідеї патріотизму, етнічної, національної окремішеності, державовідновлення, конфесійної, політичної самобутності [5; с. 214-215].

         Їхніми творцями було ґроно високоосвічених інтелектуалів української проєвропейської інтелігенції, діячів римокатолицької української конфесії – проповідників, філософів, письменників, істориків, політологів-публіцистів, які, одержавши вищу освіту в європейських університетах, набувши певного досвіду в поширенні ідей Гуманізму в боротьбі зі середньовічною схоластикою, повернувшись додому, стали на шлях оновлення суспільно-національного життя свого народу. Вони обґрунтовують потребу втілювати в життя прогресивні ідеї Відродження як нагальну і природну потребу в розвиткові суспільства, людини, а через них людства й держави, зокрема, «національної єдності і культури, правової рівності людей незалежно від станової приналежності, відокремлення світської влади від церковної, активності індивідуального буття» [1; с. 103].

         Історія національної латино-і полономовної літератури, гуманістичного вчення розпочинається з творчого доробку львівського архиєпископа Григорія з Сяноку (Сяноцького), Юрія з Дрогобича (Котермака) і в ХVI ст. набрала високого розвитку в творчості Павла Русина з Кросна (Кроснянського), Григорія Чуя, Русина із Самбора (Самборчика), Миколи Гусовського, Георгія Тичинського-Рутенця, Івана Туробінського-Рутенця. У середині  ХVI ст. вершинного рівня у розвиткові національної гуманістичної ідеології та письменства досягнув Станіслав Оріховський, котрий у творах «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «словах» «Про турецьку загрозу», промовах і листах про целібат, «Хроніках», «Життя і смерть Яна Тарновського», «Квінкунс», листах до італійських гуманістів Яна-Франциска Коммендоні та Павла Рамузіо надав власній творчості яскравого проукраїнського змісту.

         Наповнивши власні твори європейськими гуманістично-ренесансними ідеями, проблемами, темами, С. Оріховський-Окша, наповнює їх українськими особливостями, вводить у континентальний контекст вітчизняну самобутність як невід’ємну складову панєвропейської. Він утверджує в національному варіанті ренесансних світогляду, культури, науки поняття, що сучасна йому Україна-Русь має власну античність на державотворчому рівні – це Київську Русь, котра є спадкоємницею античної Сарматії, безпосереднього співтворця грецької античної. Сарматська етноміфологема в творчості Оріховського не лише утвердила на теренах України поняття «сарматського католицизму» (А. Єжова-Новіцька), але й етику, естетику та тематичну ідейність українського ренесансного класицизму, наповненого ідеалами національного патріотизму, історичної пам’яті, конституційної рівноправності, громадянської відповідальності кожного суспільного стану, владних чинників і монарха за згоду й мирне співжиття усіх у державі, її безпеку, добробут народу, рівність у Речі Посполитій усіх націй, католиків і православних, визволення християн з-під османської залежності, оборони Вкраїни від мусульманського терору.

         Успадкувавши у своїй творчості досвід національної середньовічної культури, зокрема філософію та ідейність «Повчання дітям» Володимира Мономаха, С. Оріховський дав поштовх до подальшого розвитку ренесансно-класицистичної ідеології в поетичному, публіцистичному доробку Шимона Шимоновича, Себастіана-Фабіана Кленовича, Симона Пекаліда, Івана Домбровського, Мартина Пашковського,  Йосипа Верещинського, Яна-Щасного Гербурта, Войцеха Кіцького; конфесійний діяльності – домініканця Антоніна з Перемишля, єзуїта Петра Скарги, римокатоликів Бенедикта Гербеста, Яна-Дмитра Соліковського, уніатів Іпатія Потія, Йосипа Рутського, Йосафата Кунцевича, Мелетія Смотрицького тощо.

         Світоглядно-теоретичні, етично-естетичні та громадянсько-патріотичні ренесансно-класицистичні напрацювання С. Оріховського надалі творчо розвивав Йосип Верещинський (1532-1598/1599) – київський римокатолицький біскуп, сецехівський бенедиктинський опат  (ігумен), громадсько-політичний діяч, козакофіл і патріот України, – у своїй літературній публіцистиці та діяльності.

         Андрій Стороженко його літературну творчість поділив на два періоди: перший – проповідницьку, другий – публіцистичну, тісно пов’язані з «умовами, котрі характерні його життю         [8; с. 296]. Виходячи з умов і потреб пастирської діяльності, християнського гуманізму, естетики ренесансного класицизму й наполегливої праці над очищенням душ і вчинків вірників, у проповіді «Гостинець певний» (1595) письменник розповідає про потребу кожному католикові, кожній людині щоденно дотримуватися християнських чеснот. Нагадуючи реципієнтові про величезні муки та випробування, котрі пройшли в пастирській діяльності Ісус Христос, Мати Божа, пророки, апостоли, святі подвижники віри, він закликає вірних примушувати себе жити за Христовими заповідями, піддає гострій критиці тих людей, котрі бачать сенс свого життя в п’янстві та об’їданні. Засуджуючи ці гріхи, проповідник щедро їх ілюструє прикладами високої моральності з діянь і життя героїв біблійної та античної історії, а буденної ницості з – життя знайомих сучасників і, зокрема, відомого й авторитетного письменника Миколая Рея.

         У проповіді «Візерунок» (1685) автор на тих же християнських і морально-етичних засадах зосереджується на викритті та засудженні гріхів християн-католиків – самогубства, недотримання чоловіками й жінками честі, боязні смерті та моральної деградації аж до вбивств. У духовно-філософічних роздумах про перипетії в житті людини/людства, проповідник протиставляє недосконалості людській з повчальною метою духовні    опори, взяті зі Святого Письма, життя, вчення Ісуса Христа, апостолів,  святих отців, античних філософів, історичних та літературних героїв. Зневірі людській він  протиставляє життєдайну силу віри в панування  та перемогу святої волі Божої, Його милості, потребу вірити в їхню допомогу кожній людині та  дотримуватися у власних діях повчань і застережень предків.

         Цей сюжет із життєпису письменника посприяв йому в усіх випадках життя, конфесійних непорозуміннях завжди дотримуватися поваги до людини, її  віри, бути милосердним українцем-християнином, гордим сином католицької Церкви, зразком для духівництва і світських людей.

         У цьому творі автор, користуючись бароковою антитетикою, звертає увагу на національну трагедію українців, котрі переживали період конфесійного розколу. Його, Верещинського, предки, були православними шляхтичами, але два сини дідуся, героя Обертинської війни проти волохів, пішли супротивним шляхом. У житті один став православним єрархом, а інший – католицьким священником. Коли народився батько письменника, то вся родина вирішила, що він буде охрещений в православному обряді, та їхні бажання зневажив дядько-католик, охрестивши в католицькому. Розповідаючи про подальші змагання за вплив у вихованні, навчанні на нього непорозумінь між дядьками, письменник зосереджує увагу на моральних питаннях: у родині Верещинських, глибоко віруючій, моральній, панували християнські чесноти й батько, католик, сам дотримувався й прищепив дітям, вірникам повагу та любов до православних українців, був толерантним і до реформаторів [11; с. 110-117].

         Враховуючи досить складну в Україні, Речі Посполитій морально-психологічну, релігійну, міжконфесійну ситуацію впродовж 1580-1590-х рр., Йосип Верещинський досить активно включився не лише у виконання своїх пастирських обов’язків, але й як свідомий українець, у громадсько-політичну діяльність, котра виразно окреслилася в період його київського біскупства в 1589-1598 рр. і безпосереднього проживання в Україні Придніпровській.

         Родинна історія та щира повага до своїх предків, батьків, до рідного народу, Холмського краю, козацтва, України; синівське прагнення бути корисним суспільству, нації, сповідування християнського ренесансного гуманістичного світогляду, власні амбітні лідерські плани, орієнтація на досвід і патріотичну діяльність С. Оріховського, його впливову у шляхетському стані громадянську позицію, творчість, заклики до хрестового походу проти мусульман, облаштування життя й добробуту в Україні; потреба гуртувати довколо себе мислячу, творчу, патріотично налаштовану духовну і світську еліту пронизують тематику політичної публіцистики як козацької [4; с.89]  за змістом, духом і стилем.

         Як старожитній український шляхтич гербу «Корчак», Йосип Верещинський власні державотворчі переконання та заходи вбачає у відновленні в Україні державності, котре можливе за умови забезпечення її від руйнівних нападів татар, турків,  московитів, до відбудови  та заселення всією шляхтою Речі Посполитої українських земель, освоєння півдня та Задніпров’я і панування в державі правового, гуманістичного устрою. У публіцистичному трактаті «Регула» (1587) він опрацьовує тему конституційності влади короля, контрольованого шляхетським станом і покликаного забезпечити в державі верховенство законів справедливості та захисту від ворогів. Його напучення монархові ґрунтується на гуманістичних ренесансних цінностях, спрямованих на утвердження  на практиці зразкової для Європи річпосполитської проукраїнської державотворчої думки і страху Божого в усіх станах суспільства, тому письменник із засад  класицистичної естетики надає в повчанні переваги раціоналізму в змісті твору, щедро ілюстрованому прикладами моральних чеснот (освіченості, філософічності, благородності, шляхетства) з історії діянь античних, середньовічних монархів, християнської церкви. Риторичний пафос твору підкреслює небайдужість автора до долі України, Речі Посполитої та утвердження в них гуманістичних засад  в усіх сферах буття.

         Як і С. Оріховський, Й. Верещинський принциповим питанням власного життя вважав потребу  визволення християн з-під мусульманської залежності та убезпечення України від татарсько-турецького терору. Тему «хрестового походу» проти невірних він опрацював у творах «Ехсіtarz», (1592), «Pobudka» (1594), «Votum» (1597); у листах до римських пап Григорія ХІV, Климента VIІІ, імператора Рудольфа ІІ, царя Федора Івановича, польського короля Сигізмунда ІІІ, закликаючи володарів до наступу на Османську імперію. Переплітаючи в творах ренесансний раціоналізм в обґрунтуванні підготовки війни, він надає їм барокової емоційності в розкритті християнсько-мусульманських протиріч. Наголошуючи на постійному терорі в Україні з боку татар, турків, письменник у віршованій  епічній поемі «Побудка», котрою сподівається розбудити від байдужості та зневіри шляхту й запалити її вогнем ненависті проти ворогів – впевнено вістить:

                      Хто б то не готувався волю боронити,

                      Краще мужньо померти, в рабстві не ходити!

                     Отож ви, монархове, швидше прокидайтесь,

                     Бог у поміч є, разом щиро об’єднайтесь.

                      На того погани́на  зненацька вдаряйте,

                      І так християнина в неволю не дайте.

                     Допоможе вам пан Бог Сіону святого,

                     Зітре скиптром тирана клятого такого [2; с. 135].

         Ренесансно-класицистичні гуманістичні ідеї, плани єпископа Верещинського набули яскраво виражених патріотичних ознак у запропонованих сеймові публіцистично-політичних проектах відродження, заселення та оборони Вкраїни. Ці теми опрацьовані в белетризованих трактатах «Дорога певна» (1590), «Зголошення на сеймики» (1594), «Спосіб осадження нового Києва» (1595), «Війську Запорозькому пресвітлий виказ» (1596).

         У Верещинського, як виразника української станової національно-культурної ідеології, категорії «шляхетський народ», «вітчизна» відповідають міфологізованим традиціям шляхти [8; с.242], котра вважала себе єдиною повноцінною володаркою в країні. Національні вартощі, культуру, історію він сприймав як справжній українець і шляхтич на високому інтелектуальному рівні [8; с. 249]. Тому його проекти, названі Валерієм Шевчуком «утопічними» [10; с. 182], глибоко обдумані, зважені й звірені з конкретними історично-політичними обставинами. У них письменник-богослов, культурно-громадський діяч викладав не лише власні, але й багатьох поколінь українців, думки, бажання та напрацювання задля відбудови української держави, сповідуючи ренесансні ідеї про середньовічну сарматську античність.

         Маючи найвищий ступінь національної свідомості [9; с. 14], автор у цих пам'ятках зі значним (густо наповненим темами, проблемами, ідеями) змістом і художньо-класицистичною виразністю порушує історичні доленосні питання, котрі увінчали напрацювання українських інтелектуалів-римокатоликів і дали поштовх до державотворчої діяльності козацтву, православному духовенству, діячам церковних братств, грекокатоликам.

         У них автор увиразнює свій жорсткий прагматизм у підході до будь-яких питань, проблем, намагаючись логікою розрахунків, прогнозів, обґрунтувань переконати законодавців, короля, шляхту, читача в необхідності почути його й рятуючи та облаштовуючи Вкраїну, зміцнити шляхту і всю Річ Посполиту; забезпечити перемогу християнського добра над мусульманським і власним злом.  У проектах Верещинського відбудови Української держави в складі Речі Посполитої прагматичні доводи й розрахунки оповиті в оболонку барокової естетики контрастів, яка надає індивідуальному стилеві письменника виразної самобутності й психологічно-емоційної мотивації.

         У творі «Дорога певна» (1590) письменник порушує низку тем: українського народу як нації; його вітчизни; шляхти; колонізації України; взаємин між своїми й чужими в державі та поза нею; історичності українців і заселеної ними території («Руської України»); історично-зумовленої тяглості національних культури, традицій, духовності, політики; давньої (середньовічної) Української держави; вітчизняної богатирської античності; сучасного запустіння на місці минулої величі предків; гріхів предків; кари Божої за гріхи; позастанового обов’язку служити Батьківщині; розкішної рідної природи; заснування столиці королівської (річпосполитської) в столиці великокняжій (українській); політико-адміністративної військової реформи в Україні; колонізації шляхтою, населенням України, Польщі південних і задніпровських українських земель; поселення на Задніпров’ї 5-и тисяч козаків як оборонців України та Речі Посполитої; будівництва чотирьох міст-фортець на татарських шляхах; оплати служби козакам грішми й сукном; постачання війська крамом і харчами; цін на товари й послуги, оплати біскупові за організаційно-політичну працю; контролю вальним сеймом держави за прибутками й витратами у козацькому війську, будівництво для зберігання товарів у сотенних містах комор/шпихлірів; вибори шляхтою гетьмана; призначення князя володарем в Україні; збір коштів на потреби реформ в Україні; оподаткування діяльності жидів, вірменів і циган на потреби облаштування в Києві, Задніпров’ї.

         Тематичний синкретизм твору є джерелом широкої образної палітри. В ньому зображені образи, портрети історичних постатей, словесні, абстрактні, тем, ідей, природи, речей, понять, тощо. Образами-символами державного устрою України зображені Київ, князь (колишній і новопризначений), король, біскуп київський, шляхта, богатирі, козацькі гетьман, полковники, сотники, козаки-лицарі. Ренесансно-бароковий образ України-Аркадії, «обітованої землі» зображений символом величезних її природних багатств і народного достатку, гарантії належно оплачуваної служби козаків, духівництва, біскупа, шляхти, розвитку освіти. Заповнені запасами комори убезпечують вояків від тривог.

         Аналізуючи перипетії історичного шляху українців, письменник не обминає нагоду звернути увагу на прорахунки, помилки предків і сучасників. Він пише про щиру любов українців до своєї Батьківщини, їхню прив’язаність до рідної землі й жертовну оборону її від різних нападників, зокрема татарів, турків, московитів. Через образи плачів, невинної крові, людських криків унаочнює трагедію незахищених мирних краян, які стають жертвами ворогів-нападників, неоплаченої служби козакам, шляхті. Усі сподівання на відбудову держави та запанування в ній справедливості, миру, спокою, законності письменник втілює в образах короля, князя, гетьмана, шляхти, лицаря-козака, автора – провідника нації, київського біскупа, підтриманого у своїх задумах Богом, пророком Ісаєю, польським політикумом; носія і утверджувача в життя біблійних і античних мудрих істин, національних чеснот і обов’язку, ворога людей фальшивих, аморальних, лінивих, брехливих і безвідповідальних, паразитуючих на чужій праці та достатку, нехристиян.

         Раціональний підхід до аналізу минулого й сучасного України, її природних можливостей із засад ренесансних світоглядних позицій характерний творам-проектам письменника «Спосіб осади Нового Києва» та «Війську Запорозькому пресвітлий виказ».

         У проектах «одержавлення» запорозького козацтва, над якими працював письменник упродовж 1590-1597 рр., щиро симпатизуючи й товаришуючи з ними, він, враховуючи комплекс нагальних проблем в Україні та Речі Посполитій, впевнено виявляє власні україно-та києвоцентризм і зосереджується й над проектом про відновлення й розбудову Києва як вагомого, військового, культурного, господарського, політичного центру, гідного ролі та величі столичного Києва в Княжу добу.

         У творі «Спосіб осади Нового Києва» (1595) Й. Верещинський, як і в попередніх проектах, адресованих сеймові, на засадах прагматичного та емоційного підходів до теми, прагне переконати законодавців і короля, що відбудова й заселення Києва – це досить дешевий шлях до покращення загальнодержавних справ. Вдаючись до переконливо-розважливих оргументів, автор створює привабливий образ Києва не лише як давньої української княжої столиці, але й можливої сучасної столиці короля в Україні (його намісника в Україні), столиці римокатолицького біскупа.

         Синівські почуття та державотворчий обов’язок біскупа-політика, котрий прагне відродити й очолити нову українську державу на засадах ренесансного гуманізму та класицистичного раціоналізму зумовлюють автора прорахувати й обґрунтувати шляхи й способи заселення міста, українських земель, відбудову й зміцнення трьох  міст, складових частин Києва, потреби якісного відбору серед бажаючих переселитися з врахуванням їхньої господаровитості, підприємливості, фахової майстерності та законопослушності. Письменник пропонує осаджувати місто, враховуючи найновіший європейський досвід, надати йому магдебурзьке право,  будувати будинки «по-пруськи», замінити неякісні продуктові товари, напої якісними, можливість хутірного (фільваркового) господарювання, покращення водозабезпечення та виводу з міста стоків, надання містянам вольностей, привілеїв і тимчасових податкових пільг; законодавче забезпечення у вирішенні податкових питань, обороні міста, адміністративних проблемах, суперечностей між владою, воєводами та містянами, щоб не повторювати помилок  попередніх часів, які призвели місто до занепаду  у політичному, військовому, релігійному та культурному розвитку.

         Йосип Верещинський, звинувачуючи православних у руйнуванні католицьких храмів, будівель, шкіл, вважає, що це його обов’язок зробити Київ столицею українського католицизму й поруч із православними, докладати зусилля для відродження міста. Софія Київська, місійна діяльність у місті св. Яцека Одровонжа є тими оберегами, котрі повинні надихати на співпрацю мешканців і влади так, як його.

         Щоб надати творові охудожненого виразу, письменник вдається до практики публіцистів доби Відродження. Він наглядно відстоює ідею спадковості ролі міста Києва від давньоукраїнської княжої столиці до новітньої української, основного й могутнього заборола проти татаро-турецьких і московських нападників, бо ще з давніх-давен існує виправдана практика, коли на основних мілітарних шляхах володарі будували великі міста-фортеці: Картаген Дідона, Пенерополь Філіп, в Дакії Троян, на Рейні Агріппа.

         Оскільки місто Київ він бачить тричастинним, то кожен уряд у них вважає між собою рівноправний, підпорядкований королеві й біскупові.

         Українці, щляхта та осадчі з Речі Посполитої,  наголошує автор, йдучи за прикладом Києва, повинні так осаджувати й інші занепалі міста-фортеці, будувати нові на Задніпров’ї та Пониззі Дніпра.

         Насолоджуючись природними багатствами України, письменник підкреслює працьовитість українців, яким, з Божою підтримкою прагне допомогти позбутися загроз від нападників, а з допомогою гідних осадчих заселити спустошені землі.

         Використовуючи естетичні ренесансні канони, Йосип Верещинський охудожнює текст «Способу осади Києва», зіставленням вагомості діянь своїх сучасників із вагомістю античних, біблійних героїв, а власну роль державно-церковного діяча, ідеолога національного державотворчого процесу та її основних атрибутів – території, війська, столиці, влади – з розбудовою її князями Києм, Щеком, чим нагадує читачам про основоположну роль династії Києвичів у становленні та розвиткові  прадавньої української держави, відновити яку має за честь і обов’язок.

         За рівнем порушуваних тем, проблем, ідей у своїх політичних трактатах, логікою їх обґрунтування і рекомендаціями вирішення, стилем викладу матеріалу у власних творах Йосип Верещинський, як зазначає Петро Сас, є типовим представником європейської ренесансної політичної думки [6; с. 172].

         Письменник питання облаштування на Задніпров’ї Козацької\ республіки, підпорядкованої князеві, котрий проживатиме й керуватиме в Переяславі, а гетьман, йому підпорядкований в Лубнях, розглядав у кількох проектах  1590-1596 рр. Він вбачав у запорожцях регулярне, на державній службі, військо (реєстрове), котре одержуватиме від короля платню та додатково матиме прибутки із земель, переданих їм у користування. На базі Запоріжжя наш реформатор хотів організувати всеєвропейську лицарську школу, де би шляхетна молодь проходила вишкіл і набиралася  військового досвіду, гарту для боротьби з ворогами. У завершальному творі цієї тематики «Війську Запорозькому пресвітлий виказ» (1596) автор запропонував, як справжній національний провідник («Мойсей», «Йосип Патріарх») проект державного адміністративного устрою: поділу Задніпровського князівства на 13 полків, яким скористався Б. Хмельницький, дещо його підкоригувавши під час Національно-Визвольної війни 1648-1658 рр.

         У своєму проекті Йосип Верещинський ввесь хист письменника і політичного діяча зосереджує на обговоренні питань назрілої потреби законодавчо затвердити оформлення взаємин між козаками та державою, козаками та королівськими адміністраторами в Україні з врахуванням тих історичних заслуг, які вони мають  в обороні України, Речі Посполитої. Створення козацької держави – це найбільша, на погляд автора, нагорода за заслуги козацтву, тому в ній повинна панувати законність, господарська та військова упорядкованість, для розбудови яких він з власних прибутків дає значні кошти і матеріальні ресурси на її, держави, облаштування, бажаючи практично показати приклад для інших, щоб її розбудовували гідно.

         Автор не соромиться запропонувати свою готовність очолити державу в час її становлення, бо різнобічно й глибоко розуміє ті проблеми, котрі чекають, накопичених на панівних тут негараздах і беззаконні, сіяних королівськими владними чинниками, що призвело до поглибленої конфронтації між військом і магнатерією  та владою: «Бо як Господь Бог дав ізраїльському народові Мойсея таємним способом як князя і вождя, аби був з неволі їх єгипетської на побут ліпший за море вивів, так і мене Господь Бог в таємний спосіб для Вас, козацького люду, на цю країну догледів, щоб Вам був вождем за Дніпром для ліпшої свободи Вашої і доброго імені Вашого» [3; с. 428].

         Як свідчить історія, римокатолицька наша, українська, еліта ХVІ ст. звершила подвиг: вона на новітній на той час ренесансно-гуманістичній світоглядній та національно-патріотичній засаді не лише допомогла українцям здолати середньовічні застарілі устої, але й щедро засіяла національну культуру, освіту, філософію, літературу, музику, політику теоретичну й практичну новими загальноєвропейськими досягненнями, вносячи в їх розвиток власну лепту, чим підвела суспільство до розуміння потреби повертати втрачену предками державу. Творчий доробок київського біскупа Йосипа Верещинського – наглядний тому приклад. Його шляхом пішли ті діячі грекокатолицької, правосласної конфесій, козацькі еліти першої половини ХVІІ-ХХ сторіч, хто сповідував державотворчу й самостійницьку ідеологію розвитку Української держави, націоцентричної культури.

Список використаних джерел:

1. Бичко Ада, Бичко Богдан. Світлотінь Касіяна (Калліста) Саковича. – К.: Український Центр духовної культури, 2005. – 166 с.
2. Верещинський Йосип. Побудка // Марсове поле. Книжка перша: героїчна   поезія на Україні Х – першої половини ХVIІ ст.. – К.: Молодь, 1988. – С. 128-135.
3. Верещинський  Йосип. Війську Запорозькому пресвітлий виказ… // Тисяча років української  суспільно-політичної думки у 9-и т. 14 кн. – К.: Дніпро, 2001. – Т.2. – Кн. 1. (ХVI ст.). – С. 426-429.
4. Вирський Дмитро. Річпосполитська історіографія України (ХVI- cередина ХVIІ ст.) у 2-х ч. – К.: Інститут Історії України НАН України, 2008. – Ч.1. – 502 с.
5. Литвинов Володимир. Католицька Русь. – К.: Український Центр духовної культури, 2005. – 277 с.
6. Сас Петро. Йосип Верещинський // Історія України в особах: ІХ- ХVIІІ ст. –  К.: Україна, 1993. – С. 169-175.
7. Сас П. М. Політичні проекти Йосипа Верещинського // Він же. Політична культура українського суспільства (кінець ХVI-ХVIІІ століть у 2-х кн. – К.: Либідь, 2004. – Кн.1. – 398 с.
8. Стороженко Андрей. Старинный проект заселения Украины (1590 г.) // Киевская старина, 1895. – Т.48. - №3. – Отд.1. – С. 294-341.
9. Шевчук Валерій. Суспільно-політична думка в Україні  в ХVI- першій половині ХVIІ століть (передмова) // Тисяча років української  суспільно-політичної думки у 9-и т. 14 кн. – К.: Дніпро, 2001. – Т.2. – Кн. 1. (ХVI ст.). – С.7-108.
10. Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: українська література ХVI-ХVIІІ століть у 2-х кн. – К.: Либідь, 2004. – Кн.1. – 398 с.
11. Pisma treści moralnej ksiedza Jozefa Wereszczyn`skiego. – W Krakowie: Nakładem Wydawnictwa Biblioteki polskiej, 1860. – 118 s.

Стаття надійшла до редакції 20 лютого 2015 року.